- Місце запису: село Власівка Баришівського району Київської області;
- Дата запису: 24 квітня 2008-го року;
- Хто записав: режисер, Сергій Буковський;
- Респондент: Куля Катерина Никифорівна, 7 грудня 1923 р.н., народилася в селі Власівка Баришівського району Київської області;
- Розшифровка відеозапису: Голубєва Галина Юріївна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Власівка Баришівського району Київської області.
Катерино Никифорівно, Ви бачите, ми так записуємо інтерв’ю, що свято, Великдень. А у вас у Власівці як святкували, як Ви малі були?
Святкували ж… Це, ще як у школу я ходила, Боже сохрані вчителька як побаче кучечки десь накрошені в красці – ви шо… Це ж страшне діло було. Не признавали тоді ніяк оце…, оцього – ні свята, ні Великодня тоді не признавали. Я вигрібаю дома там, а вона проз двір іде на район, учителька, «Це ти, – каже, – на Паску прибіраєш?» – вимітаю в дворі тамечко, за двором, скрізь, по-під забором, вигрібаю, а сама ж невеличка, у другий клас ходила. А я кажу: «Е, ні, на Перве мая! – не кажу, шо на Паску, Боже сохрані, таке казать. От було.
А вдома у Вас батьки, мама паску пекла?
Аякже, аякже! Пекли. І паску, і пироги, все пекли. І ковбаса була всігда,.. от. Всякого було. Як голод був, ото тоді нічого не було. То страшне, не дай Бог!
А до колгоспу, пам’ятаєте, яке у вас було господарство? Як хата стояла на подвір’ї?
Пам’ятаю, оно… жили у діда та в баби, а одна хатка стояла за ними зразу та продавалася. А дід каже: «Це ж хтось чужий як купе та влізе всередину нам-но». Оце їхній город і за цим городом небагато, упять, тоже їхній. «Так, мабуть єдине те хворе на Боткіна, давай купимо». Дали 300 пудів зерна дали за ту хатку. Одна комната була, одна комната, така, велика. І все. І ото, то так жили. І, каже мама, 3 годи носила кормить нас туди, до бабушки. Ото там їсти варили, а у мене, каже, зайду, сам віник лежить у хаті, нема ні миски, ні ложки. І несу, каже, вас кормить туди, до бабушки.
Два коні було, такі здорові, як печені. А воно три брати – дядько Василь, дядько Трохим і батько мій, на то хворий, ото. І так, ото ж, землю обробляли. Ще у пана орендували землю, бо своєї ж мало, воно ж у революцію Ленін як ото ж сказав, шо земля – крестянам, то шось там наділяли ж ото землю людям ото. А тоді як й продавали оту землю, та й прикуповували як такі люди, а тоді куркулями стали.
А хто такі куркулі?
Ну, як багатенько жив – значить куркуль. І розкуркулювали, вигонили із хати, от. З хати виганяли. Ото так власть була! А ми співаємо, шо «Смєло ми в бой пойдьом за власть Совєтов і как одін умрьом в борьбє за ето!», пісня така була. Ото така власть Совєтов була. Вигонили з хати людей. Знаю, Несад Гапка жила, я не знаю, як її чоловіка було звать, о, бо я його й не знаю, він умер вже видно зараз. А хата в їх добротна була така, вікна великі, дубова хата, о, була. Під’їхали зімою під парадне якраз, виносили діточок, посадяли на сани, о, вивезли кілометрів за п’ять, там байраки були в нас. Один байрак, а тоді поле трохи, а тоді ще другий байрак. Вони називались, один Тимченків називався, другий я забула як називався, ті байраки. А там, між тими байраками таке.., як яма була, ярі такі були. Зімою вивезли, викидали туди дітей і всю сім’ю. Ото так. Ото така власть була, таке ото робили. Це хто? Свої, найдужче селяни, сільські активісти таке робили ото. І то, люди тоді копали земляночки там, у полі десь, під бугром викопа земляночку. Так моя свекруха розказувала, шо отакі віконечка повставляли у ту земляночку, то пішли та носками поразбивали тими оті стьокла повибивали так носаками. Ото таке робили. Не дай Бог, шо робилося, о, Боже!
Пішли дві.., вже батьки в їх померли, мабуть з голоду, дві сестрі осталися, я забила, як їх і фамілія, пішли до церкви, шось там зварили в пічі, а ключ, далеко тоді не ховали ключі, отакий ключ же був завдовжки, в одвірки всунув, в дірочку так, засув такий був желізний. Угорі, зразу отут над дверима і ключ клався. Він прийшов, активіст чи бригадіром, мабуть, він робив, чи шо, одсунув двері, зайшов туди в хату, закрив двері і вони з церкви прийшли – всьо, уже він оставсь хазяїн у хаті. Ото таке робили. Це істинна правда. То таке, діточки, було.
А шо, люди нічого, не боролися з тим? Отак всьо, у них забрали хату?
Ото забрав хату і досі та хата стоїть, ну, вже не ті люди живуть. Він…, забрали чи в Германію його, то він околів десь і не вернувся, жінка вмерла і дочка вмерла вже, а син десь і досі живе в Опішні, отам Опішня, де кєрамічецький завод колись був, дуже на всю страну славився Опошня. Так там син і досі живе. А хату продали, та й люди другі тепер живуть у тій хаті. Добротна хата, дерев’яна була. А ті бідні дві сестрі то десь у Ростов, то де на Донбасах скрізь, поразлазились люди, ото таке.
А як в селі люди до тих активістів ставилися?
Як там ставилися? Дуже «гарно» ставилися. Кажуть «уже їдуть бандіти». Ідуть уже, ціла зграя йде, душ десять заходять у хату і пишись у колгосп. Батько мій попоховався. Якби таки був зразу написав заяву геть у колгосп, то може ми так голодом не пострадали, хліба б того вже не вимели б так. А то ж ходив у район, піде та ходе по євреях, дрова рубає. А мама… А додому навернеться, коли там ночь, а там мама: «Упишись геть у колгосп! Упишись геть!». Тож зразу накладали план до двору, ага, ти там лучше живеш, тобі там п’ять… Воно тоді пуди були, пуд – це 16 кілограм. Стіки пудов тамечко дадуть план до двору, ага, і здала людина, одвезла. Через якесь время ще, ще, план до двору ще, вези ще здавай. А вже нема нічого і люди почали ховати, о. То закопувать, то шо. А вони тоді шо? Під мітьолку, приїхали, як і до нас приїхали, стояла, помню, бочка така, чуть не до потолка, повна зерна. Все, вимели все. Хай би мама знала, хоть би трохи на піч насипала, на піч зерно і там ряднами домотканими понакривала, а нас четверо посадила. Три брати отакі, а я старшенька, сиджю, на край ноги звісила, а вона мені отакий подала макогін, те шо… те.., як поросяті товкти там у діжечці, чи там картошку, чи шось як було, або пшоно мнять там чи шо. «Оце, – каже, – як буде лізти – бий по голові». А я сиджу та думаю: «Чо він не йде, не лізе?». І не прилазили на піч, ото те осталося, шо на пічі. А тоді заховали десь, я і помню де, мені вже тоді показували, чи вони його закопали, чи так запхали та чимсь накрили, я не знаю, шо криси як намамрали його, тамечко переточили, а вони тоді витягли, мішки ті поїли криси, а вони.., мама змивала його, у ночви насипала цього ж зерна, води налила, воно ж по… оті отруби, ті шо вони перетрощили, і послід крисячий позринало, вони його позмивали, може, в п’ятьох водах те змивали, а тоді сушили, а тоді в жорнах мололи та пекли ті.., ми називали не блини, а галєти, галєти такі. Листя… Лізь на бересток, мені торбу начаплять, то я полізу на бересток, нашмургаю з того берестка листя та тоді на пічі насуше мати і ото потре-потре мама те на підситок, отак насіє його. А тоді може шось золоте, чи сереж, чи шо там носила, те вимінювала на там мукичку там, “торгсін” називались, тепер як воно називається, ломбард, чи як? Чи як? А то носили, здавали, там і срібло приймали, і золото приймали, носили туди та виміняєм мукички, а я ще ходила до сусідів та товкла ті пусті качані, уже після кукурузи, голі лежали, не попалили та й прийшлось мені йти да й в ступу товкти до людей. Товкла, а ступа здорова, а я сама малесенька, та такий держак возьму, та єлі підніму та геп-геп-геп у тій ступі ті качани товкла, тоді і сіяла. І гречану конугу товкла в ступі та сіяла. А тоді то все це, шо насіяла, та мама ото заколотить, а тоді ж ту мукичку, шо купила тамечко, то повкачує-повкачує, тільки на сковородку – то воно й порепалось. Якби ж мукички багатенько всипала… Ото таке їли.
А тоді весною вже то кропива наросла тамечко, то щавель, то ходили по щавель та рвали. Ходила-бродила оце, поки весною у річку, де ото очерет росте, а він молодий, тільки вилазив із річки, а ми звали «спичаки», та пішли по спичаки, та підем, там побредем оце, поки нарвем, а воно солодке-солодке, оте, шо, як вирвеш, то такі солодкі ті спичаки, то попоїли з того очерету спичаки. І їли молоденьке та таке хрумтить та солодке-солодке. Та ходили на піски копали, шо воно за растєніє, називали «козельки». Отакий завдовжки корінь і такий як палець утовшки, отак обшкребеш його, вмиєш, а він солодкий-солодкий! Ото ходило все село туди, по ті козельки. І липу ходили в ліс та чухрали листя з липи, а воно дома береш ступу та ото пообчухрували. Ото так, так жили. Уже посадили весною картошку, видно, в колгоспі, де вони… У людей же позабирали. Ями, котрі люди як позакопали – поодривали. А тоді в полі шо там насадили, а тоді як пішов дощ заливний. А в нас село так у ямі вроді. Я щас сама коли думаю, колись давно, видно, воно, може, й залите зовсім було ця місцевість, бо береги ж круті дуже кругом, село в ямі. Так оно як рухнула вода, заливний дощ, шо у нас перед двором отак води було по коліна, а тоді зійшла, а тоді і туди в ярочок і в річку, в річку туди. Осталося тільки… мул остався, а я лазила це поки в болоті, а картошку отож винесло з поля аж у нас біля двору ото, а я збірала ту картошку, і порізана така вона, і збірала та мили ото, та й тоді і з’їли ту картошку. Попозбірала тамечко трохи, набачилась воно винесло, дощі винесли. Ото таке було.
А люди взагалі хотіли в колгоспи йти чи як було?
Так ті шо бідно жили, нічого не було, то ті зразу подали заяви й пішли, а ті, шо лучше жили – ті не хотіли й ховалися, ховалися. Мого свата ,я його не знала, який він, як я пішла замуж, розказувала свекруха, та й чоловік розказував, що ховався, не хотів у колгосп іти, так його забрали й засудили, шо він і пропав десь і не вернувся. А чоловікового двоюрідна сестра, тітка, чоловіка мого тітка, та пішла заміж, вони жили… хутір там був, озеро там таке було, шо дуже багато риби було в тім озері, от, вони дуже так жили ж, багатенько так жили. Так його десь уловили, прив’язали до лінєйки, активісти їдуть, коняку сцьогають, конячка біжить, а він прив’язаний, а лінєйка така, шо й ступеньки, як оце в машині залазиш та ступенька, і кругом обснована таким дротом. Ну, красива лінєйка. А його до тієї лінєйки прив’язали, каже. «А Лук’яна бідного, каже, прямо поволокли». Вони біжать, а він… конякою їдуть, слохають, а він біжить за тією лінєйкою, прив’язаний. Засудили, десь пропав і не вернувся. А вже тітка чоловіка мого, та тоді попала десь… Із хати їх вигнали, шо вони попали десь аж… Сумська область, тамечко село Павлівочка, то тамечко ото жили у тім селі. І кума моя, вона Лєну, мою дочку, хрестила отам, двоюрідна чоловікова сестра. Ото таке, голубко, було. Таке робила ця… Пішла моя баба по колосочки із своєю свахою. Ну, та сваха така худесенька, а моя баба огромна баба така, товстенька. Уже поле убране, і помолочене, і соломи скирда стоїть. А воно напав дощ і вони сіли під тею скирдичкою. Чи, може, у бабусі вже й ноги пухлі були тамечко. Коли ж він їде. Чи він верхи їхав, чи лінєйкою їхав, голова того, колгоспу. Та схватилась. Тоді шось він начав отам чи кричать, чого ви тут сидите. Та схватилась та побігла, мою бабу як начав носаками бить, як начав бить носаками, шо у неї як ото скат у машині чорний, отака вся вона чорна була збита. А та баба тоді побігла, а мама моя десь далеченько, може, за кілометра, мо, далі, на роботі там була, снопи возили, скирдували тамечко. А уже… там моя мама була в другім колгоспі, було два колгоспи. А цей колгосп був уже це помолотив. Моя бабушка була в колгоспі «Серп», а мама моя в колгоспі «Червоний травень» був. Побігла: «Іди, Явдохо, бо, мабуть, убив уже твою маму, мабуть убив». Каже: «Я прийшла, туди прибігла, а воно, бєдне, лежить». Я, ка, помогла встать, вона встала, каже, я не знаю, куди мені додому оце йти так. Вона її чуть не додому провела. А тоді, як окупіровали німці та діда направляли: «Іван Петрович, заяви, ка, німцям, шо як він побив твою бабу». А він каже: «Не хочу на себе гріха брать», перехрестивсь дід мій – не хо, ка, гріха брать. А він такий пресвятий – той же хліб він забірав, як мамі казав – мама кричить, шо діточки ж голодні, – он ка, от беріть, набери ступку та й кричи, о. А тоді ж ото люди направляли, а дід перехрестивсь, «не хо, ка, на душу гріха брать», о. Бо, шо ж, хай би його б тут не розстріляли, бо у нас тоді п’ять душ розстріляли. Німці. Як поліцаї попалися на лижах шукать партізанів – ага, це дурні партизани сидітимуть! Актив, з райісполкомівський весь актив окопалися у лісі в соснігу. І вони поїхали на лижах шукать партізанів – гвинтівки на плечі навішали – ось ми герої. А воно ж їх не допустили близенько туди та і повбивали. А воно ж сніг, та їх так прикрив сніг, а тоді ходили-ходили, шукали – не найшли. Да сніг поприкидав. А тоді на Сорок святих, як у нас…, чей престольний день він був, храм у нас Сорок святих, мучеників, то такий празднік великий. То, як уже розтало трохи, як наїхало повне село німців, поліцаїв з усього району, окружили все село і пішли по хатах, забирали і в клуб зганяли усих людей – от стікох там хлопчиків і стариків до стікох там годів, і батька мого забрали туди. А мама напекла пирогів: «На, неси батькові їсти, бо не ївши пішов». Я несу в вузликові, зав’язала. Багато чото тих пирогів напекла мама, каже, неси їсти. Я тільки туди до дверей, а він стоїть, поліцай: «Куди?». А я кажу: «Татові їсти несу». – «А ну, розв’язуй, показуй, шо ти несеш». Думав, мо там якась бомбу несла або шо. Він подививсь – пироги несу: «Ну, йди». Пройшла я туди, батькові той клуночок оддала і тоді, значить кажуть старості: «Хоть – давай п’ять душ кого-небудь, шоб розстрілять. А хоть – виструнчимо та десятого будем, через дев’ять десятого». Ну, так і те, староста ж, видно, одного діда та бабу – дуже противна вона така була, вона сама з району та пішла в наше село заміж, ну, така ото, шо в куркулів забірали все чисто, одьожі ото вона отакі вузли понав’язує та на базар, та перепродувала, – оце діда й бабу цих забрали. Тоді комірника одного забрали – чи він… йому приказ був, шоб він снабжав партізанів з комори продуктами, а він, видно, чи не з… Не знаю, чи він снабжав, чи не снабжав, в общім, оце цього комірника. Мого товариша – він був син голови колгоспу, – оце забрали. Це чотири душі. І один хлопчик – наскочило, ішло воно десь, може в ФЗУ було бєдненьке, молодесенький такий хлопчик. І цього хлопчика забрали. І як повели їх уже розстрілять на кладовище, так сусідка каже: «Я крізь забор дивилась, як воно бідне кричало: «В мене ж мамочка дома одна ж осталася і в мене нема більш нікого, я ж ні в чому не винуват!» – всьо равно порозстрілювали. П’ять душ розстріляли. І тоді ото лежали там на кладовищі як дублені, позамерзали, ще й пораздівали їх. Діда та бабу й не роздівали, мабуть, ото в кожухах порозстрілювали, а оцього – він комсомольцем був, Андруша, товариш мій, – і ото ж на самі кальсони розділи. Чи вони, може, як хороша одьожа, так поліцаї позабірали, чи хто зна?
Катерино Никифорівно, а давайте ще вернемося в той час, коли от ви розказували, шо в колгоспи збирали, усьо забирали, тоді, шо тут, голова колгоспу, кажете, шо не давав нікому ні колосків брати, нічого. І шо, не було добрих людей нікого, шоб хтось поміг, мо з колгоспу, чи шо? Це шо, усі такі були нездалі?
Га?
Тоді всі були злі?
А хто на, які вони були злі? Чи злі чи не злі? Їсти тоді почали в колгоспі варить, баланду варили – нельзя назвать супом його, а побовтюхом, баланда така. Вівсяної муки в котьол усиплять та заколотять ото. І ту ше отнімали. Як пошлють мене з відеречком з таким: «Іди, получиш там на батька й на матір дві порції». Такий черпак ото наміряли та давали, ото по черпаку давали. То несеш, дивись із-за вугла вискочило та отняло голодне. Отняло, перевернуло й п’є зразу – отаке було. Послала мама їсти нести в поле, як батько уже на роботу почав ходить уже в колгоспі: «Несіть з братом». Він маленький і я ж невеличка. Я ж і так невеличка. Ідемо удвох із ним. «Отуди йдіть отакечко і туди в поле йти». Дивимось – виглядають у вікно, такі, уже здорові пацани виглядають. Тільки до дому дійшли, як вискочить, як ухватить той вузлик! А я ж на все ж горло кричу: «Рятуйте!». А по сусідству жив мого батька двоюрідний брат. Вискочив, почув, шо я кричу, вискочив, побіг, отняв той вузлик, отдав мені і… Якийсь суп я несла і ті ж галети оті репані із листя та в сто сполостяні несла батькові на роботу їсти. І він нас провів далеко, із села вивів, а тоді ми пішли далі, понесли батькові їсти. Ото таке ще було, отнімали даже ще. Ото, «Куди, каже, йдеш, куди йдеш, куди шандибаш? – У колгосп по кондьор, хіба ти, ка, не знаєш?» – ще й пісні отаке. Або такий, як дядько мій, та й домоловся ото, пісень доспівався, шо на 13 год засудили. Коли тіко їхало КГБ, значить, і перерили в хаті, де шо не є забрали і на 13 год, бо він то про Сталіна, пісні Сталін доти складав та співав, каже: «Жито та пшениця, ка, пішло загряницю, а грядка проса й кукуруза – для Радянського Союза, а ячмінь і лес забрав МТС». Це машиностроітельна станція. Ото дадуть трактор у колгосп, поверта трактор – ото давай ото стіки тамечко, ото «забрав, каже, МТС, а лобода та бур’ян осталося для селян». Ото-то таке, дядько мій поки доспівавсь, поки на 13 год, ото таке. Ото таке, голубко було.
А людей мерло як мух. Я ж кажу – 108 дітей померло самих. Я оцей, недавно ж балакала… моя племянніця, вона бібліотекарем, і оце все чисто, ще старіші люди мене єсть у селі, шось 15-го, і ще одного нашого терапевта-врача, в районі він робе, та мама ше й досі жива з 15-го году, так вона більше знає за мене, о. То шо я казала?
А з якого Ви року?
Я 23-го, 84 годи це і п’ятий начавсь уже, то у декабрі місяці родилася я, 7 декабря 23-го года.
А Ви коли в школу пішли? Скільки Вам років було?
Ну, я не знаю… У 33-ім я даже не знаю, скікі мені й годів було. Чи 9, може воно тоді, то не давали, а тоді, може, хто і в 10, хто, може,.. не знаю. Я ж вам кажу, шо вчителька: «Підніміть руки, в кого корова є» – іде з банкою, давай молоко. Або «Підніміть руки, у кого квас є на борщ». Жило ж тоже бєдно, при школі жила на квартирі. Не дай бог, та й годі.
Було таке, шо… Людоїдсто було. І в нас у селі було. То я чула, як отам розказував із того,.. із Житомирської області, мабуть, чоловік, шо каже, я, каже, бачив своїми очима, як, каже, завела сусідського хлопця і зарізала. А в нас ото тоже, батько вмер, похоронила коло кладбіща як раз те, так вони ноччю откопали, видно, та зварили. А тоді пішла в район та привела хлопчика такого, годів, може, 7 або шо. А хтось підбачив та чи догадалися, чи хто зна шо. Заявили в сільську раду, а якийсь активіст із сільської ради й учитель один уже перейшли через кладку та вже у огород та підлізли, в кукурузі сидять, а той хлопчик стоїть, а вона затопила піч та воду гріє, та, може, мить його чи я не знаю, того хлопчика. А він стоїть біля крилечка тако: «А де ж ваша корова?». А вона: «Та пасеться, пасеться, там, у лузі, пасеться». А її і близько не було, тиєї корови в неї. Бо вони вже батька, а оказується, шо вони ше і саму найменшу дитину – та чи воно вмерло, чи шо, – та й ту з’їли. Дві сестри, одна така, як я, а одна старша, і мати. Так вони тоді, шо ж, вилізли з тії кукурузи, та й забрали її, та на районі: «Того хлопчика, де ти його взяла? Одведи, де ти взяла» Чи вона на базарі, чи, може, де на дорозі дитина ходила там, о. Та тоді ото засудили.
А Ви пам’ятаєте, в школі портрет Сталіна був у вас в класі?
Аякже, був! Ой, ми ж зучали, я всих чисто знала, а тепер тіки знаю Сталіна, генеральний секретар ЦК КПБУ, [нерозбірливо], а то позабувала всіх. І Кірова зна, його ж убили тоді вже, Кірова. Чи Берія чи хто його вбив. А то всих вождів знала. Бо був… урокі ж такі, питає: «Хто такий Молотов?», Вячеслав Молотов.
А як виглядав портрет Сталіна?
Такий, як і тепер ото, де на портреті, коли по телебаченню був шо, ото такий і виглядає. Або у тому… він нічого… в його один кітель був та валянки підшиті. Як та Русланова співала: «Валянки мої не подшиті, старенькі» – то то про Сталіна, видно, в його багатства не було. А хто ж вам таке оце робив, шо це Голодомор? Я думаю, «не так, кажуть, пани, як підпанки», приказка така, шо свої найдужче, активісти от, робили, шо ходили. Значе,через один дом жив сусід, і мені дід – я вже купила хату та оце вже як продала, сюди в’їжджала, то дід покійний мені, ще живий був, та розказував: та прийшов, ка, комсомолець, сукин син, ка, на горище, де у горшках по пригорщі квасолька була – і те повисипав та позабирав. Ото таке було, о. Забирали. А один, Йосип, Подоляка Йосип, дядько один, ізбіг колгоспу, не хотів у колгосп і не був, поки і вмер, в колгоспі не був. Той, як він добрався у ту Москву, шо як приїхав, забрав дочку старшу, поїхав, у Москві десь устроївсь, де він, я не знаю, де він там устроївсь, робив у Москві. Та приїхав, отакий живот, а я, ка, булочки в Москві їв, о. Ото. А люди туточка, я і дві дочки його, остались, і жінка, і єлі бур’янами ото ходили і побиралися по других селах. А хто воно шо дасть? І давно ж було. Прийде, ну, шо, ти винесеш отакий той гареничек. Оно ходе бідні дітки з торбинками через плече, ходе-ходе, ножки ті пухлі, впало і вмерло. Це стіки їх померло такичко, шо по три душі в одну яму хоронили, шо везуть оце, дивись, вискочив хтось там: «Підождітє, і в нас, ми ось хоч шо-небудь, сорочечку надінем та…» Ні гробів не робили, нічого, в скатертинку якусь замотають-замотають та вкинули, викопали яму, може, тамечко, хоть по пуп ту яму, викопають тато, положать у скатертинку, замотають – ото так хоронили тоді оцих бідних людей. О, не дай Бог, та його не можна переказать і те. Шо вам ще казать?
А багато у вас людей в селі померло?
Я ж вам казала оце, а про дорослих я й забула. Ось недавно ось воно дзвонили в село це, моя плємянніца бібліотекаршею, вона це собірала, вони там тоже книжку пишуть тамечко, о. То 108 дітей самих умерло в селі із голоду. Ото таке.
[Хтось з присутніх шепоче: Двісті з чем-то]
От Ви кажете, що Ви в 33-му були в класі і шо, так заставляли на уроки ходить?
Аякже, заставляли. І ходили босі, босі прямо. Я помню, я сама ходила, уже мороз і теж босяка в школу. Заставляли, да, заставляли.
А одна женщіна, Ляшенко Єлесавєта її звали, хай Ліза там, а то її звали Єлесавєта. І чоловік з голоду, і свекор з голоду, всі чисто померли, а вона зосталася із дєвочкою, шо її…, вона ше не ходила, дєвочка та. І вона її посадила, пішла по сусєдству дід Явтух жив. Каже: «Дядьку, я дитину оце покинула, а сама йду світ за очі». У світ білий іду. А дитину, каже, заявите підете в сільську раду. Він прийшов заявив, дівчину забрали. Уже організовувалась там хата… Ото, багаті люди були, називали їх «куркулями», о, і ту хату, значить, воно там стікісь комнат багато було, дом, в общім, такий був під желізом, о. І ото організували там, звалися, тапер кажуть «інтернат», а тоді «патранат» звався. Той патранат організували, виділили туди женщіну, о, і як за матір вона там була, і одного чоловіка, як за батька, бо там оце ж і оцю, шо це їли, батька з’їли шо. Матір засудили, а то й не доказали. Матір, старшу сестру засудили, аж вони в Магадані були, бо, казала, морем, кораблем пливли, нас, каже, так везли, як вернулась уже, о. То і цю забрали, вона з такого году, як я. То й то ті повиживали і не померли. Отамечко варили шось, бо позагрібали ж у людей усе, то у коморах у колгоспі ж було, то тож тамечко дітей кормили отих, шо ото в патранаті. Там багато їх було, багато. Батьки померли з голоду, один однокласник, тоже за мною ходив, Дебелий Іван, помню, хлопчик, там тоже був в патранаті і в школу ходив ото, і такий, чистенький хлопчик був, я помню. То ті, бачите, дітки, а вона то як пішла, а та дівчинка у школу тоді ходила, а тоді попала в Западну, багато в нас їхали в Западну Україну, тамечко те, спасалися от голоду. І вже після войни оце туди їхали дівчата, їхали і мої подруги там, шо одна вивчалась ото ше там в Яремчеві, на медсестри там вивчалась вже, отож у Западній. І друга її сестра туди ото поїхала, і ще подруга одна моя поїхала, уже, в общім, познакомілася, він робить десь десь чи на Пущі, чи шо там, забрав її … та тамечко і досі живе десь у том, чи город Дубно, чи шо. А то дві у Яремчевому живуть, ото так.
Катерино Никифорівно, а коли от Ви пам’ятаєте як село виглядало, коли самий гірший голод був, то це було… коли найважчий голод?
Ото так виглядало, шо вулиці цілі повимирали, було таке, понімаєте? Шо і я жила там, де пішла заміж он на ту вулицю, то отам вимерли всі до одного. Розказувала свекруха, як в отій хаті і в отій хаті повимирали, а тоді хати порозбіралі ото-так, подорізали тому там той огород, а тоді пороздавали там, а то повимирало багато дуже людей. Ото таке було. Казала моя подруга одна, каже, ото на горищі, каже, підшив, ото, так ми, каже, батько понасипав туди зерничка і чимось позастилав, а тоді глиною, каже, позамазували, то там, каже не найшли. А то, каже, лазили, отакі желізні… ті, спичками такими ходили, ширяли попід тин. Я ото бачила, він і правду казав, Левко Лук’яненко, це ж він письменник, чи хто, Левко Лук’яненко, о. Бачила колися, виступав та розказував. І каже, викопали яму перед порогом якраз, викопали яму, насипали чи картошки, чи шо, і затрамбували, і затоптали так. Вони, ка, там і не шукали. Каже, шукали там, де м’якше, ширяли тими… то в сараях, то десь попід кустами, каже. Ото спаслась там картошка, каже. Ото таке.
Ото, я вам кажу, а дорослих даже я не знаю, скіки померло людей. Тоже багато померло. Вигнали з хати одну, одних тоже, так вони зайшли в сарай, о. Ця вже мені по сусідству жила моя подруга, тоді вони у другім місці построїли хату з мамою, бо то згоріла в войну, так, каже, вигнали із хати, і хату, каже, чи продали, чи вже хтось зайняв зразу та, так, як ото я казала, одсунув двері, і ключа не дав, і вже він хазяїн. Ото таке робили. Так, каже, я в щілину заглядала у сарай, лежать, каже, отакі ноги пухлі і такі… із домотканого… з того… сукно, люди шили такі сірячині, сіряк називалися. Каже, лежать, каже, а по їх воші, ка, так і лазять, як качеть, наче, каже, кістриця з конопель, каже. А вони лежать пухлі, і там і померли, а хто їх уже хоронив, то Бог його зна. Оце таке було.
А шо Вам найбільше запам’яталося з того часу?
Ото мені найбільше запам’яталося, як мама кричала, як забирали хліб. Забрали у дядька, посередині дядько Трохим жив, надвірня комора там була така, засіків багато там було, в тій коморі, і ото там забрали і нашої гречки там багато було, і на сімена ж то було, те, шо на сімена все чисто, о. А тоді дома ще стояла бочка така здорова зерна і ще десь було у чувалах. То як забрали і мені, як мама кричала – оце мені найбільше запомнілось, так вона кричала та в груди билася. А він каже: «Он на бересту залізь, каже, та й кричи», о. А те, шо на печі, спаслося, а. А тоді ж ото мололи там, жорна були в нас ото. А мололи в тих жорнах, та ше мене накачують: «Ти дивись, шоб ніхто не йшов». Бо це як ітиме секретар, проз двір ходив до сільської ради, ну ото… Ніде ніхто нікого ні вбив, нічого, ото тільки секретаря спалив хтось. Підпалили та хата згоріла в його, так він купив у другім селі хату та, видно ж, і там такий дуже розумний був, а там дали духопели, шо він Богу душу отдав. Прибили там його в тім селі, не дурні, видно, люди оно там, заможні люди були тамечко, у тім селі, де він… де, куди він пішов, хату там купив. А тут хтось підпалив хату, згоріла. А оно ж тоді всі хати, щитайте, під соломой пошти були, о. Де хто багатенько так жив, то під желізом була хата. Ото таке. І ото люди ніде ніхто не крав ні в кого. В нас же поле…
То шо Ви кажете? Ніхто шо..?
Люди оце цими кучечками заробляли. Моя мама все розказувала про одного… Я тіки помню, там всігда отакий бугор дуже високий, там хата стояла. Тут сосновий ліс, а тут луг – там пахощі, рай, просто коло пляжу там недалеко. Та жив дід один, Артем, о. Я ще помню маленькою, помню ту й хату, а тоді її розібрали, куди вони? Може й спалили, о. Або хто на, де її діли. І шо він день і ніч ото працював у полі, і було у його, мабуть, два млини, чи один двохетажний млин був. Тоді в нас ото… тепер санаторій отам вистроїли, в сілі таке, а то я ше помню, маленькою була, 15 млинів було, так оце ставок протів двору, от як вода, так видно аж, в воді видно млини отакечки тінь, відтіль із бугра видно було. То ото баба та все, його… жінка того діда, мірошником була. Каже мама моя, як повезе мій батько молоть: «А скіки вам платить?» – «Та хай дівчина одробе». Так я, каже, цілий день прядиво ото б’ю, тіпаю, каже, коноплі, ото. А баба мірошникувала ця, о, мірошником була. А дід у полі трудивсь. Каже, приїжджає раз із поля, а баба: «Умивайсь, дідусю, борщику добренького наварила, з м’ясцем» – «А де ти взяло м’ясцо?» – «Поросятко зарізала». А воно свиня навела поросят, стіки їх там було, шо вже по півтора місяця такі та жирні, так він як шпурнув ложку об землю, та й каже: «Шоб тебе коло серця різало. Це б треба продати та й земельки прикупить». Отакі люди були дурні. Скуповували, а тоді – «куркулі», та й повиганяли з хати, та й порозбродились та з голоду погибли люди, отаке було. А хто йоно це… Спеціально це зроблено, видно ж з Москви, видно був же такий приказ, шоб Україну кончить, голодом уморить, о.
А для чого, як Ви думаєте?
А хто зна? Шоб, ото ж ще казали, цариця платила по 3 рублі, це я давно чула, Катерина, шоб тільки по-руському балакали, шоб по-українському шоб не балакали, шоб тільки по-руському. То, може й, то, шоб унічтожить український народ, видно, шоб… Хто зна, шо вони думали там? А на елеваторах, в зерносховищі – тамечко хліб гнив. Я бачила, як за одним… за круглим столом сиділи та із того… з Лозової дядько сидів, орденів повні груди, та каже: «Я через забор лазив, кукурузу крав, каже, качани крав. А там, каже, гнилі качани були, а ми лазили та крали, каже. А в мене сестра, не йди, бо, каже, вб’ють». Оце таке. І я вірю, шо то була правда. Куди вони його дівали? Оце, шо план накладали до двору, а вже нема нічого. Уже… уже тоді приходили, витрушували послєднє, де є торбинка в полу те витрушували. Я ж вам кажу, забрали те, шо на печі ми сиділили четверо, засіли, зерно те, то й те осталося. Та й ото в жорнах мололи те, шо криси не доїли, те змивали та мололи, у жорнах отих крутили. Обкачувала мати оті ті, зелені, з полови та й з кукрузи з отієї, качани голі.
Як Ви думаєте, шо Вам помогло вижити, Вашій сім’ї?
Ото ж помогло вже, як діждали весни та ото вже бур’яни понаростали. Ото. Та ше ж ото, тоді, як уже поспіло жито, та в Новопетрівку, ото, та батьки дядька, у його було посіяне жито, та тіки молотив, а рідний дядько та до баби до однєї пристав у прийми, бо його тоже з хати вигнали, та він пристав та… так вони ото ділилися, от і нам, молотили та і нам дали ото. Та й вижили. А я бігала, маленька була, то бігала та над селом тамечко косили ж ото, а воно оте, з пшениці оте, ті колоски, а я побіжу – нєма ніде нікого, – та хвать, хвать, хвать, та торбу нахватаю тих колосочків. Кухарка раз їде та: «Там не можна збіравать!». А я – хвать, хвать, хватаю, хватаю, така бідова була, та хвать, хвать ті колосочки та напхаю торбу да бігом принесу додому та висиплю, та оп’ять біжу. А вона тоді бригадіра зове: «Хведоре, Хведоре, дивися, ось вона збірає!» Кухарка їхала в поле варить, й ото кричала на мене – не можна і збірать, шоб я не збірала. Ото таке було.
Як Ви думаєте, зараз люди добріші чи тоді були добріші?
Ну, хто на, як вам сказать? Ділилися і тоді, ото прийде десь якесь бідненьке з торбиночкою та й оно все ж дивиться та даєш ото. Я не можу сказать, добрі, і тепер добрі. Тоді, бачите, ніхто нікого не вбивав, а тепер шо робиться? А таке, шо залазять у хату і усю сім’ю вистрілюють і забирають…, Там десь якусь пенсіонерку там у Василькові, я читала в газеті, продали землю, чоловік та… дід і баба, корочє говоря, свою пайку, шо в колгоспі наділили. Так вони залізли та й поубивали, значить, і те… і гроші забрали. Нашо вони їх дома держали, чом вони їх не… Так оно, клади на книжку! Я тоже трудилася дояркою, всю жизнь робила та стіки пропало грошей. Хай воно у людей по 100 тис., а у мене 20 тис., та й ті пропали. Ходіла дочка з тими книжечками, каже: «Погоріли, каже, книжечки». Ще і в старшої внучки були там скікісь-те, свайба як була, так те, і хрещений дарив, і я дарила, і книжку открила я, о. І згоріло. І в дочки було на книжці – згоріла книжка – по 8 копійка тепер на тій книжці, ото таке.
А тоді і 33-й голод був, одна у нас розказала оно отак, чоловік в армії був, каже, забрали в армію, значить. Чую, каже, вже на горищі прорвало, соломою хата крита, уже товчеться. Так вона взяла, каже, було ружжо та у віконечко на пічі в отаке, віконечко маленьке, каже, навела курок та бабахнула, каже, о. Коли, ка, втекло, утекло. А сусідка моя розказувала, каже, видрав, каже, шибку в вікні, каже та хотіть вікно виривать, каже, а я, ка, взяла такий, ка, макогін і стою, ка, в куточку. Тіки він руку, ка, проселив, а я, каже, по руках як бахну, каже, о, він, ка, втік. Сама жила тітка. Дядько вже, мабуть, умер, а воно, може ж, шось та було ж, каже, тамечко, може, якась заничком отамечки було, ка, в тітки, о. У другім селі, а до мене в село прийшла по сусідству заміж моя подруга, та то й розказала. Ка, тьотя моя стоїть там та макогоном, ка, як бахне по руках, каже, а він тіки виклав, ка, шибочку та хотів вікно виривати, лізти, видно. Хоп, ого, ка, зник живенько.
Вам не страшно було ходити? Ви малі, ходили в школу. Не страшно було по селу йти?
Воно близько до школи було, ні, не страшно було. Мені страшно тіки було, як було пошлють туди іти, а воно кущі такі та дерево, та то ту баланду, а воно ж вискочив, просто одняв котєлок та й п’є. Якийсь парень. Так то мені страшно було тіки ото, шоб не одняв того супу, баланді ті, називали баланда.
А шо Вам мама казала, чого їсти нема? Якось пояснювала?
Того, шо забрали. Я ж уже ж і сама знала, чого нема їсти. Хай ті, менші, тож ще ж, може ж, не понімали, брати, а я ж уже ж більша була, то я ж бачила, як мама кричала та і як змивали оту пшеницю чи жито, чи шо воно таке було, зерно як насипали, то воно переїдене було пацюками, та змивали. І я малою була – я все чисто помагала робить, все. Ото вже як колгосп, буряки мама вже вирощувала, то я у школу ходила, а тоді після школи та й шла та й помагала щупать ті бурячки, прощупивать. Якийсь виїхав начальник, шось там балакав до женщін, балака, а я спереді так трохи тамечко, а на мене: «Будь готова!», а я кажу: «Завжди готова!». Отак учили, шо «Будь готов! – Завжди готов!». Ото таке.
А як Ви думаєте, а зараз можливий голод, шоб так от прийшли, шось забрали, до людей в хату?
Я не вірю, шоб таке тепер було.
Ну, от як прийдуть з рушницею і скажуть відавать?
А шо? І отдаси. А шо ж? Як з рушницею, людині смерть кожному страшно. О, отож і тоді душ 10 ходили – «Гуп-гуп!». «Буксірна йде!» – називали чогось її «буксірна». Бригада йде буксірна, кажуть. Іде повз і одна комуністка була неграмотне, як баран. Хай хоть би вже чи грамотні чи шо, а то ше й язва на нозі, оббинтована нога. Вона – баби полять буряки в 33-м годі, а воно ізпереду отак ходе і дивиться – уже бурячки отакі були як голуб’яче яєчко, – шоб якась баба не вирвала та не з’їла того бурячка. Надзірательниця ходила. Отаке було. А тоді у войну та за Волгу туди так втекла живенько з невісткою. А тоді вернулась та й умерла. Іще друга там була, тоже неграмотне таке. Тоді тим, почтальйоном робила. А Сталін як умер, на все село кричала (куди ж таки, Сталін умер!): «О боже, шо ж воно буде – Сталін умер!» І ходили ото, били жорна ходили, ті, шо ми мололи, били, били, оце де в кого те… Мене, я ж кажу, вишлють: «Стій, як хто йтиме – бігом іди», а самі мелять. Або сусідів, сусіди аж через три хати, ходили й сусіди, батько пускав молоть. «Дивись, ой, Боже, — скочила, – Лукич іде!» Сергій Лукич іде, сам Сергій Лукич, секретар сільської ради. То це прийдуть, зразу ж поб’ють, шоб і не мололи, шоб здихали люди. Отаке робили. Це істинна правда було таке. Голубко, ото таке було.
Ото його пережить, попереживали люди стіки… не дай Бог!
Ше шо, питай!
Ви мені розказували за війну і після війни був голод, і в 33-му. А як Ви думаєте, а чого ж так сталося, шо на ваше покоління то все припало?
А Бог його зна. Це ж од височайшого начальства приказ був, шоб у 33-му ото отак забрали усе. У колгоспи заганяли. Тоді роздавали землю крестьянам, а тоді почали – СОЗ звалися, це СОЗ скорочено, СОЗ – «спільний обробіток землі», ага. І зганяли тоді, і землю одбірали. І все чисто батько все… все – де борони, де плуги, де коня, – все чисто поздавали туди, все. У колгосп поздавали. І було… оце… ще й налоги… Це вже, мабуть, після войни, ну, це ж при Сталіні ще було, після войни. На сади, в кого сади були, значить, такі налоги, налоги були за кажну деревинку, шо в нас там були такі села, шо такі сади великі були, величезні, й яблука, й груші, й сливи, все чисто, – такий налог, шо людина не могла розплатиться, понімаєте? Повирубували, повипилювали ті сади люди, повипилювали всі сади, понічтожали. Прийдуть, я ж, значить, і до мене приходили: «Та скіки в мене вишеньок тамечко?» – кажу, може 5 вишеньок, яблунька була тамечко, чоловік посадив, та й то всохла. Козу хто держав – обстрежи шерсть. Оце таке було. Порося держиш – нє смєй обсмалить, обдери і здай шкуру, о. І оце із козей так само, зарізав – здай накладалося. Так люди так робили, шо приїхав до моєї тьоті із Западної, Ровенська, мабуть, область, зять приїхав. Тут поросята, а хтось уже доніс, шо агент із району приїхав, ходе по дворах, хвінагент. Так вони взяли та у мішок того, оті попелу навибірали, попелу. Та тоді бігом тіки до того поросяти, а він як бахне його те…, він каже «В нас так роблять», по рилі тим… топором. А тоді ше і натягли той мішок з попелом, шоб воно захлинулося, шоб не кричало. Потягли наниз до річки, туди в лозі там його обсмалили, о, обсмалили таки, ага. Ото таке бувало, шоб нишком, ото-то, робили.