- Місце запису: село Медведівка Черкаський район Черкаська область;
- Дата запису: 2008 рік;
- Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Анастасія Василівна, 1925 р.н., народився в селі Медведівка Черкаський район Черкаська область;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Медведівка Черкаський район Черкаська область.
Мама, брат, я… А сперва, то жили, поки ото не було голоду, поки не було голоду, то жили два дядьки і нас 11-ть душ було, така сім’я, а тоді голод, як став, дядьки поїхали з своїми сім’ями в Горловку, Донбас, бо там же вони заробляли гроші і в них вкладали, а ми тут голодали. Страшне, бо все ж забирали. Забирали, по погребах лазили, де який бур’ян, де яка картоплина, все забирали, комісія така була, таке у нас було.
А чого вони лазили забирали?
А хто питав кого, комісія, сім душ їх, комсомольці і партійці, це ж їм доручили, щоб вони ходили по хатам і скрізь, ше де, які продукти були, вузлик де який, звичайні люди, забирали все.
А хто це їм таке доручив?
Хто їм наказував, а це з Москви було начальство, а начальство вже в область, в райони, це все Сталін робив. Того шо в Росії не забирали і хто з наших їздив, шоб шо-небудь купить у Росії з хліба там, чи шо, так у вагонах одбирали. А там було, а в нас отаке було. Знаю, Медведівка, там спірто-водочний завод був, він довго був там завод, це недавно переїхав туди до Харькова, а там кукурудзи скільки навалено було тоді, на водку ж переробляли, а люди з голоду вмирали. Нільзя було і качана ніде взять, отаке було. А так їздили, я знаю, я йшла з тьоткою, вже виламана кукурудза була, у колгоспі. Ну ми пішли туди пошукать.
А чим ваші батьки займалися, Анастасія Василівна?
Мама ж у колгоспі робила.
А до колгоспів?
А до колгоспів, то одноосібники, своє було, там земля трошки, дома робила, нічим. Вона сама з Медведівки, три класи кончила, знаєте, тоді жінки вобше безграмотні були, вони і в школу не ходили. А мама все таки моя грамотна була, три класи кончила, читала, писала, таке, пісьмо було напишеш їй. Ото так. А батько рано помер. Зімою їздив на Донбас на шахту робив, а літом дома, там земелька була, дома обробляли. А зімою нічого було дома робить, їздив ото там робив, гроші заробляв. Ото таке. Ну були іще в мене, я їх і не знаю, бо я найменша була, був ше бра і сестра, померли ше малими. Може знаєте, як тоді було, сестричка старша була од мене. Так мама каже, понесла шоб прищепили віспу, а та хвельдшерка, чи акушерка якась каже, шо: «Ну шо ж я спорчу ампулу на одну, це якби ще». Ну а та захворала і віспа її задавила, дитину. Ото таке воно було. А тоді ото ми з мамою осталися, двоє нас, голодали дуже.
Це все Сталін наробив?
Канєшно, Сталін, а як же. Голод Сталін робив на Україні.
А чого це він так українців не любив?
Ну хто його знає чого він не любив українців. Ну це Сталін робив, це точно.
Звідки ви знаєте?
Та то ж же люди усякі були і кажуть, знаєте, передається ж воно, це ж на область, а область у район, а район це ж вже воно близьке. І требували ж, все вивозили, ви знаєте, шоб люди не гуляли зимою, нічого робить, заставляли перемолочувать солому, щоб може там зерно є. Ну от роблять на холоді, намолотять пів мішечка, і то одвезуть у район. І це ж розпорядження було з Москви. А воно тепер ці, шо з Сталіним робили, то вони ж і сами. Знаєте, Сталін, як вмер, там Хрущов зразу розказав, шо Сталін робив. Сами вони ж і розказали хто це винуватий в цьому. На Україні було, шо всі села, я оце тільки забула, чоловік мій, як в Харкові ще робив і поїхали в якесь село, ото недалеко, і там один дід остався, все село, всі люди вимерли. І саме каже весно, та все літом поїхали, шо вишень повно, у садках вишні поспіли, нікому рвать, нема. Каже діда питаєм, чи можна вишень нарвать, «рвіть скільки хочете», каже, бо один дід остався в селі. Так це все Сталінова робота була. А чо він не любив українців, я не знаю. Це воно мені не доходило, я знаю, шо я голодала. Я знаю, шо бур’ян рвали та варилися в комунах. Недалеко од нас була, вони посадили картошку, а я ходила виривала, де, а воно ж загребене, трудно й найти ту картошину, де вона там закопала. Ото таке було. Було багато.
Як вам вдалося вижити?
Та так трудно виживали, ви знаєте, багато голодали, страдали, не знаю як виживали.
Хто вам допоміг, як ви думаєте сьогодні, що вас врятувало?
Та врятувало, шо врятувало, ото де трошки заховаємо, а то мама було піде в Медведівку, де завод. А там дядько, касіром робив, та трошки принесе зернечка, там же ж кукурудза багато. Як там не стережуть, а принесе, так це таке добре було. Виживали дуже трудно. Як думаю, які ноги пухлі, мама каждий день, ми хоч малі, то на роботу не ходили, а вона каждий день йде робить. Страшне було, воно не забувається ніколи.
А в колгоспі годували?
У колгоспі в нас приїхав новий голова колгоспу – Кочетов, я пам’ятаю його фамілію, то він не дуже боявся начальства районного, так ото тим, хто робили, то раз в день варили, там який-небудь суп. І тому ж люди були раді. Хоч шо-небудь з’їсти. Ото таке було.
Як його звали?
Я як звали не пам’ятаю, а хвамілію знаю, шо Кочетов, бо в других колгоспах і цього не було, а він не боявся значить начальства. А то ж десь роздобудуть і зварять шо-небудь.
Молодий був?
Молодий.
Як він виглядав, красивий який?
Красивий був, молодий, гарний, нікого не боявся, знаєте, такий енергійний, дуже я його, я тоді була невелика, і тоді ми сиділи вдома, я знаю, шо Кочетов, може я його разів скільки бачила, а так я його. Знаю, шо люди хвалили, шо хоч раз в день зварють яке-небудь, хоть трошки люди поїдять, то шось зроблять.
А коли люди були краще тоді чи зараз?
Люди, знаєте, шо люди зараз стали погані багато. А чого… І оце як стало, п’янка стала, не було такої п’янки, це ж знаєте як робили, а те попропивають, ходять ругаються. Думаю, Боже мій, ну шо це, знаєте, якесь воно таке.
Тоді люди були добріше?
Люди добрі були, нормально жили, оце поки не об’єднувалися, чи хоть поки не роз’єднували. А як роз’єднували поламали. Які хверми були, худоби скільки всього, люди робили, заробляли, получали гроші, вже непогано жили і поводилися між собою по-людські. А тепер що, стали красти один в одного, стали, знаєте, де шо пропивають і своє, і чуже, ну воно ж таке, порозвалювали все. Яка влада краща, та та, шо була при радянській, вже перед оцим, шо розділилися. Оце я щітаю уже можна було жить, уже люди непогано жили, я должна вам сказать, перед оцим, шо порозділялися, порозвалювали все.
Так ця ж влада у вас все позабирала?
Так тоді позабирала, а тоді як Сталіна не стало воно по-троху все налагодилося і люди стали жить харашо і їздили і на екскурсії, і закордон їздили…
А ви куди-небудь їздили?
Ну я ж їздила тільки в Москву їздила та на екскурсію ото туди ж їздила. Закордон я не їздила.
Що в Москві найбільше сподобалося?
Ну я вже вже позабувала, ну в мавзолеї була, це ж тоже мені хотілося побачити, я двічі була, Леніна бачила в мавзолеї. Ну там походила скрізь по магазінах.
А в мавзолей довго стояли в черзі?
Та ні, не дуже довго.
Я ні разу не був, як він там виглядає, шо він там як живий?
Ну як лежить і все, як спить наче. А воно то знаєте, там така черга, воно там не задержується, заходиш, обійшов кругом і виходиш і все. Ну я ж хотіла побачить мавзолей, знала, шо він є, но мені це найдужче запам’яталося. А в школі жили тоді, то ми і разом з вчителями їздили. А то дядько тут наш один, та чоловік мій, ото туди попали. Знаєте, у нас був учитель, як я в другий клас ходила, я його і зараз пам’ятаю, Ковальчук. І він дуже був хароший, я полюбила ж отого учителя, так харашо з нами поводився, ну і думала стать тільки вчителькою. Ну в мене непогано получалось. Мене діти слухали. І тут я в Комунарці усіх учила.
В якому році ви у школу пішли, пам’ятаєте?
Аякже, в 29-му, я пішла в школу.
Велика школа була, яка школа була?
Ну школа була, сперва була така чотирьох класів, а тоді сім класів, семирічна школа. А тоі це недавно восьмий рік настав, а то семирічна, сім років. У 36-му році я закінчила сім класів. А тоді в завод в 10-ий клас, Ленінський завод в нас є, за 12-ть чи за 15-ть км од нас. Там 10-ть класів закончила.
А у голодовку в школу ходили?
А у голодовку ходила в школу.
Не закрили школу?
Ні, не закрили, ходили.
І як учні там себе почували, як це було, пам’ятаєте це?
Та пам’ятаю, Господі, пам’ятаю, голодні були такі, пекли то з лободи ото шо-небудь, то якійсь, Боже сохрани, це… Ну я ходила, наприклад, у школу, хоть і голодна була.
Було багато учнів у 33-му у вашому класі?
Ні, не багато було. Знаєте, хто бросав ходить зовсім, ну голодне, воно ж… А тоді уже тоді як стало трохи лучше. Уже у мене за сьомий клас хвотографія, там уже там нас багатенько, душ 20-ть, мабуть. А то повсяк було.
А в вашому селі багато людей померло?
Та померли, знаєте, я тоді була невелика і я в село не ходила, а ми ж на окраїні там жили, не тут, а там, за півтора км, а воно голодний хіба ходив тоді. Це тепер діти ходять. Померли, знаєте, був такий випадок, це вже я пам’ятаю, ішла жінка з Іванівки, це село, тоже ж воно наше, тут осьо недалеко за річкою, із хлопчиком. А ми жили там через річку туди, і два хлопці та я, а дорослі ж усі на роботі, а там три хати осталися, всі повиїжали на Донбас люди. І вона його заводе, воно плаче проситься, вона заводе його кинуть у колодязь. Він каже: «Не вкидай у колодязь», я, як зараз, пам’ятаю «Я не буду просить їсти, не кидай мене у колодязь». Ну вона вже доведена до того, шо вона вкинула ту дитину в колодязь, а сама пішла дальше в Цумці село, там тоже таке воно до нашої сільради воно відноситься. Ми ше заглядали, діти, в той колодязь, дитина пирнуло, а тоді виплило ж і так і втопила. Ну хіба ж це із розкоші було, вже доведена до того, шо змушена вкинути. А там у нас дядьку з’їв. Ну я це сама не бачила, но казали, шо свою дитину з’їв. Ото таке.
А чого ж ви не врятували ту дитину з колодязя?
Ну колодязь глибокий, а ми троє дітей, ну шо б ми могли.
І шо ви бачили, як він плаває там?
Бачили як вона його вкинула, і бачили, як воно випливло і втопилося туди і вже поринуло. І так воно там і осталося. А там дорослі ж усі, там всі на роботі, куди, а тож там три хаті, це моя мама і ше там двоє таких, шо ходили на роботу і там вони каждий день були на роботі. А ми ото бачили, а шо ми самі діти могли там зробить. Бачили ми, шо хлопчика кинула, і бачили, як воно плакало і просилося, шоб не кидала мати його туди.
А який колодязь був, з такою, знаєте?
Та того не було, шоб, а просто тягали цеберкою, знаєте, зруба так і ото вєрьовка і цеберка, зачіпай цеберку і витягуй. Ото такий колодязь був.
А люди брали воду з того колодязя?
Ні, там уже ніхто не жив, там хата пуста була і колодязь. Бо там було в нас 9-ть хат, так оті ж нас три осталося. А ті повиїжджали. І ото там люди не жили, куди це вкинули цю дитину, там воно і завалився потом цей колодязь. І все, його ніхто не тягав. Там нікому було рятувать ту дитину, ми самі діти були, тільки подивилися та чули мати його ото так, а воно плакало, просилося. Я пам’ятаю, дід один прийшов до нас просе: «Дайте шкаралупок, так їсти хочу». А де ж ті шкаралупи, з чого, а він хотів, може думав з буряка шкаралупи є, а де вони, якшо й був, який буряк, то шкаралупу помив та їв усе, куди там ше шкаралупу викидать та чистить, ніхто її не чисту цю шкаралупу.
А помагали люди одне одному?
Ну чим воно поможе, ну чим я б помогла, як в мене нема нічо. Хто зна, може одиниці де, може ота комісія і мала шо-небудь, шо ходила та трусила по хатах, усе ж забирали де шо було. Я згадаю, як мама принесла од того дядька вузлик кукурудзи трошки, ну й почула, шо будуть, бо ходять по хатах, так вона пішла, зіма була, закопала в сніг і заміскірувала, то вони не найшли той вузлик, ми самі з’їли. А рилися скрізь шукали, по хаті, по кутках-закутках, ото з-за печі, піч же така російська, таке, припічок такий і розвалювали те, і туди заглядати. Ой, страхіття таке було, не дай Бог. Ото таке.
А ви пам’ятаєте тих людей, вони в селі жили потім?
Ні, я не пам’ятаю. Ви знаєте, вони. Ну це яких ви питаєте?
Які забирали?
Які собирали. Да, тих я декого пам’ятала, так уже вони, їх і немає. Оце я знаю Матяшевська Паша тут була, це моя ще й родичка, двоюрідна сестра, вона вже тоді комсомолка була. Тоді Савченко Тарас, це був тоже активіст, оце я цих двох чогось запам’ятала.
І шо їм нічого не було потім?
Нічо їм не було, вона член партії стала і нічого, вмерла вже, нема її. І цього Тараса вже нема, і Тарас помер. Ну вони набагато старші од мене, це я вже Слава Богу 87-м год, а вони тоді вже були такі до 30-ти, по 20-ть, по 25-ть, ну може кому 18-ть. Це я двох оцих пам’ятаю, шо вони.
А як до них у селі ставилися?
Ну тоді ж знаєте, не знаю, ну як би тоді до них ставилися, вони мов не винуваті, їх заставили, вони й пішли, оце ж так, їх заставили, шоб вони ходили та забирали, де шо в кого було.
А ви у партії були?
Коли?
Ну коли ви у школі працювали?
А, була, як у школі працювала.
Ви були членом партії?
Ні, не була я членом, комсомолкою була, а членом партії не була?
А чого в партію не вступили?
Та хто знає, я не знаю. Предлагали мені, але я кажу, я й так безпартійна буду стараться робить. Не була я членом партії. Предалагали не раз із того з районо. І так роботи хватало, а там ще зроби їхні, та думаю, мені і тут хорошо і вдома, і в школі. Не була я членом. Була комсомолкою. А в нас комсомольська організація була, три нас молодих було дівчини, і членські внески треба однести каждий місяць і представляєте де та перетівка і пішки, я ше комсоргом там була. Пішки несу перетівку і там, Господі, скільки ж там цих грошей. Заставив би тепер когось нести. Туди пішки і назад пішки, а це 20 км туди та назад 20 км. Ото вам таке було в мене.
І багато грошей було в ці вноски?
Ну скільки там тих, я не пам’ятаю, ну мало зовсім. Ну це три душі скільки там платили тих внесків. А нести, їхать тоді не було транспорту ніякого, хоть і було може там де яка коняка так коли це там хто там їхав. Знаю раз ішла з перетівки і тут наш дядько їхав, одна коняка і саночки такі хороші, зіма була, і дорога хороша. Я вже була та одійшла від перетівки, та вже темніло вже, смеркало зовсім: «Возьміть». «Нєт, у нас мєста нєт», він тут росіянин був якийсь, по-російські балакав, кацап. Ну я дивилась, думаю, Боже, ну це Зелена Діброва, це сусіднє село, там тільки з Керечьовки виходиш і село там було. Так я на полозоті ззаді стала, думаю, як хочеш, не брешеш, не скинеш із полозка. І ото стояла держалася за ці сани, коли воно такі сани були, шо можна було. Та приїхала так. А то пішки йшла.
Баба Настя, а чому деякі люди кажуть, шо голоду не було, шо це все брехня?
Я чула, ви знаєте, отак чула і по тому, в газеті читала «Сільські вісті» виписуються, читала, такі були, шо «не було, це не Голодомор був, це неврожай просто». А я знаю врожай такий в нас був, ви знаєте, тоді дощі в нас такі проходили, а хліб дуже гарний був, хліб, врожай був. А просто все забирали.
А чого ж вони так кажуть?
Ну ото я вже не знаю чого, це ж, не знаю чого вони так кажуть. Може вони десь були там, де не було голоду. Я читала і в газеті, і по радіо слухала, і по телевізору, шо голоду не було, не було голоду, то був просто неврожай, Голодомору не було. Був голод спеціально, шо там балакать. Хліб був дуже гарний тоді, все вродили, просто шо все забирали, от вам і все.
А сьогодні можливо таке трапитися? Голодомор може бути в наші дні?
Та я не думаю, шо зараз голод буде, ну все ж таки, дивіться, пенсії дають же людям, хліб продається, тоді ніхто його не продавав, того хліба, хто це їздив у Росію, шоб там купить хліб, бо в нас же його тут не було, хоть у кого гроші може були, так у поїзді одбирали оте зерно, не дозволяли, шоб його везли в Україну поїздом. А тепер їздять і возять нам хліб, і пенсію получають, хто старий, а хто молодий іде підробляє. У нас погано тільки, шо у батька не получилося у сусіднє село, де хазяїн трапився такий, хверми держить, от у нас по-сусідстві і вони другого району. Ну таких то небагато, читаю я в «Сільських вістях», читаю, шо зберіг… ну зараз ніхто ж не забирає, не ходить, шоб забирать те, шо у кого є і з’їсти. Так шо хто хоче, держе, і скотину держе, і коси сіна скільки хочеш, бо луки ж є і їх ділять там, і города займай скільки хочеш, сади на городі і, як хочеш роби. А, як п’яниця є, нічого не зробе, не заробе, ото тобі й ходе тоді.