Про місце масового поховання на місці сучасної сільської ради розповіла Лозова Катерина Андріївна 1925 р.н.

Інформацію про місце масового поховання жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 до музею передала Каріна Болдін.

Населення смт Самгородок Козятинського району Вінницької області постраждало від Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Лавренюк Софія Іванівна  зазначила, що людей звозили до старого будинку, що і нині стоїть пусткою. Свідок наголосила на тому що мертвих звозили грабаркою. В ті страшні роки дуже багато людей померло.

Населення села Олександрівка Бобровицького району Чернігівської області постраждало від Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Місцева мешканка Гурбіч (Шовкун) Марія Кирилівна, 1920 р.н. розповіла, що в центрі села в 1912 році було збудовано розкішний будинок пана Сріблянського. Маєток пана Сріблянського охоплював велику територію. З приходом на Україну більшовиків, той маєток у пана забрали, а пізніше, в роки Голодомору, в центрі села, на території маєтку викопувались великі ями і туди звозили тіла померлих. В 1935 році відкрили цвинтар на околиці села.

Населення села Олександрівка Бобровицького району Чернігівської області постраждало від Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Місце масового поховання жертв Голодомору знаходиться в центрі села. Згідно свідчень місцевої мешканки Гурбіч (Шовкун) Марії Кирилівни, яка народилась 13 жовтня 1920 року на хуторі Вила біля села Олександрівка Бобровицького р-ну Чернігівської області, а в 1932 році переїхала з сім’єю до села Олександрівка, в центрі села в 1912 році був побудований маєток пана Сріблянського. Згодом на території маєтку було засновано школу, яка згоріла. Тоді на цій території в роки Голодомору почали викопували спільні ями, куди кидали трупи померлих.

Населення села Нововодяне Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області постраждало від Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні – померло близько 600 людей.

На цвинтарі, на місці масового поховання жертв Голодомору встановлено Пам’ятний хрест. Згідно зі спогадами місцевої мешканки Казначей В.Я., на подвір’ї сусіднього будинку, де вимерла вся сім’я господарів, викопали яму і туди складали тіла померлих. З огляду на це, можна говорити про два відомих місця масового поховання.

Місцева мешканка Калініченко (Ткаченко) Єфросинія Степанівна (1924 р.н.) розповіла, що під час Голодомору не було чого їсти. Після тривалого голодування пухли руки та ноги. Мама варила суп з лободи і козельців. Доводилось жебракувати.

Населення села Покровське (до 2016 року – села Жовтневе) Токмацького району Запорізької області постраждало від Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні.

В центрі села, на площі між сільським клубом та школою, на місці масового поховання 22 листопада 2008 року встановлено Пам’ятний знак у вигляді згаслої свічки. На стилізованому столі біля свічки лежить розрізаний буханець хліба, на підмурку – перев’язані стрічкою колоски пшениці з кованого заліза і табличка з  написом «Пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років на Токмаччині».

Згідно зі спогадами очевидця, місцевої мешканки Пелагеї Щедрої, приблизно на цьому місці проводились поховання померлих від голоду селян в 1932–1933 роках. Їх тіла не могли донести до цвинтаря, тому залишали в центрі села.

Населення міста Мала Виска Маловисківського району Кіровоградської області постраждало від Голодомору-геноциду 1932-1933 років. У місті на центральному кладовищі знаходиться місце масового поховання жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні. Пам’ятний знак жертвам Голодомору було встановлено у 2  жовтня 1993 році, за ініціативи Володимира Поліщука (жителя міста). Над ескізом працював художник Анатолій Тарапак. Пам’ятний знак побудований одним із найперших у Незалежній Україні на кошти зібрані громадськими активістами міста та району, місцевими підприємствами та місцевою владою.

Колективні внески зробили: спиртовий завод, цукровий завод, завод сухого молока, хлібокомбінат райспоживспілки, обласна організація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, районний комітет Соціалістичної партії України, Маловисківська СШ №3, Оникіївська НСШ, районний будинок школяра, редакція газети “Маловисківські вісті”, осередок Народного Руху України.

Допомагали матеріалами, робочою силою, технічними засобами: Райагробуд, група №12 Маловисківського СПТУ №16, дільниця тепломереж, районна рембудшляхдільниця, міжгосподарська шляхово-будівельна колона, район електромереж, комбінат комунальних пілдприємств, автошкола ТСО України, жителі Малої Виски В.М. Небензя, А.В. Тарапака, П.Я. Бровченко, В.М. Поліщук, Г.О. Красний.

Виготовляли і змонтували пам’ятний знак: колектив каменеобробленого цеху ГРЕ-47/ с. Олексіївка/ начальник експедиції А.І. Білокрис, начальник цеху В.М. Дерябін, технолог цеху А.М. Березнюк, інженер цеху О.О. Чепляка, художник І.Г. Горбачов, робітники цеху А.Г. Гавриленко, В.І. Січовий, Д.К. Нестеренко і Л.Л. Лисюк.

Безпосередню допомогу в організації монтажних робіт та благоустрою території подали: представник Президента України в районі А.О. Новицький, заступник голови міськвиконкому С.Г. Бровченко, керуючий райагробуду В.М. Тимошенківський, виконроб райагробуду В.С. Русняк.

Зробили індивідуальні внески/список складено по мірі надходження коштів/: Т. Грабіно, В. Поліщук, В. Небензя /Мала Виска/, О. Степаненко і М. Степаненко /Злинка/ М. Миценко /Полтава/, В. Бровченко /Київ/, П. Бровченко /Мала Виска/, М. Логвін /Оникіє/, В. Коржов /Велика Виска/, І. Пономаревський, А. Кисіль /Мала Виска/, М. Верейчук /Нововознесенка/, В.Майсураза, А. Тарапака /Мала Виска/, М. Маєвськи2 /Кіровоград/, О. Кушнір /Березівка/, О. Кравчук, С. Сьомка, А. Коваленко, А. Тарасенко, Г. Кужимов, І. Мельник, В. Скорик, В. Романенко, А. Позичайло, Н. Бабаєва, А. Іщенко, О. Гонитель /Мала Виска/, Н. Листова, В. Ковальчук, В. Михайлюк, В. Марсюк, О. Котовщук, М. Косинський, О. Стець, Т. Ніколаєнко /Маловисківський район/. (Маловисківські Вісті, №77/6116/, 6 жовтня 1993 року)

За словами свідками Голодомору-геноциду 1932-1933 років Афанасія Федосійовича “В ту голодну зиму померла мама. А нас, дітей, забрали в дитячий будинок, що в Іванівці. Як ми там жили – це страшно згадувати. Там померла й моя сестра. Від голоду вимерло багато дітей. Їх щодня закопували біля дороги, на узліссі”.  (Маловисківські Вісті, 5 червня 1993 року)